Шлях, який я обрав...

Моє життя – неходжені дороги.

Вели стежки крізь луки й чагарі,

Були на них і сльози, і тривоги,

У світанкові роки чисті зорі

і щастя блиск на долі вівтарі.

Переді мною падали до ніг.

Стелився шлях у росяні долини,

Були думки і помисли прозорі,

туман зневіри ще не кутав їх.

В тернові зарослі мене завів.

В квітучу повінь весняних полів.

А згодом, крізь каміння і купини

Здійматись високо, від щастя помирати

До крові мав я душу роздирати:

На гори сходити, спускатися в яри;

І у розпуці падати згори.

Жив я – палав, щиро і натхненно,

Шлях невторований, незнаний, незбагненний

А чи були ще інші в нім стежки?

Неутолима спрага – просто жити:

Без компасу, кидався навпрошки.

Стежки мої то сонце зігрівало,

То крив їх сніг, то мило їх дощем.

Тим шляхом вже і пройдено немало.

Не завжди й легко. Але хочу ще!

Ти, Господи, за це мене прости.

Під небом синім чи у світі хмар,

В зимову днину чи у розквіт літа,

Життєвий шлях – безцінний Божий дар.

Я, може, помилявся у дорозі.

Шкода, до небокраю не дійти.

Я йду. Я не спиняюся в знемозі...